Оповідання "Запозичення"

«Запозичення»

-      Будь ласка, позич мені губну помаду!

У туалеті готелю, коли я поправляла макіяж, несподівано до мене звернулась молода дівчина.

　У своєму житті, окрім грошей, я часто та безтурботно　комусь　щось　займаю. Щодо губної помади, якщо сестрі чи добрій подрузі, це ще якось зрозуміло, а ось позичити зовсім незнайомій людині, було якось неприємно.

  Якщо подивитись на дівчину, то вона, щосили, хотіла виглядати привабливо та модно, під короткою штучною шубкою виглядало яскраве платтячко, на гарненькому обличчі був ретельно накладений макіяж, але губам явно бракувало помади.

-      Будь ласка, позич мені губну помаду!

Тримаючи у руці забруднену, від тільки що витертої помади серветку, вона ще раз звернулась до мене.

 Мені зразу прийшло на думку, що це ж мабуть після вечері з коханцем в ресторані готелю, вона пішла поправляти макіяж в туалет, та вважаючи, що має з собою губну помаду, необачно витерла губи серветкою. Отже, вийти до коханця з непривабливими губами, дівчина аніяк не хотіла.

 Я обтерла кінець губної помади серветкою, та зі словами:

 - Ось, будь ласка, - протягнула помаду дівчині.

 Узявши помаду, дівчина нахилилась до дзеркала та дбайливо нанесла  помаду на губи.

Дивлячись на неї, я подумала, якщо би я узяла чиюсь помаду, то мабуть спочатку нанесла би помаду на палець, а потім вже на губи, але, що тут казати, залишилось тільки стояти та дивитись.

 Дівчина ж, як тільки закінчила наводити губи, зітхаючи закрила помаду, та зі словами: - Дякую, - повернула мені.

 Хоча би серветкою обтерла, подумала я, тому, коли брала помаду, обличчя у мене було, мабуть, не дуже добрим, так що дівчина, з поспіхом, добавила:

 - Дуже дякую!

  А потім, як у телевізійній передачі «Пісня року», де після свого виступу молода починаюча співачка глибоко кланяється до публіки, так і вона низько поклонившись до мене, схопила свою сумочку, та налетівши всім тілом на двері туалету, швидко вийшла.

Губну помаду мене попросили запозичити вперше, а ось щодо олівця для підведення брів, то я вже мала деякий досвіт.

  До виходу на екран однієї телевізійної передачі, сценарій до якої я написала, був запланований урочистий вечір. Одна моя знайома актриса, була обрана ведучою цієї передачі. Отже, ми домовилися піти на цей вечір разом.

  Вечір повинен був відбуватися десь у десятій годині, актриса в цей день завчасно зайшла за мною додому. Ми випили чаю, трохи посиділи побалакали про те, про се, та почали збиратися. Я пішла перевдягатися, а актриса в туалет поправляти макіяж.

 Тільки я натягнула на себе сукню, як чую вона кличе мене з туалету.

-      Вибач, у тебе немає олівця для брів? Думала, що маю з собою, та десь мабуть загубила.

 Це мене трохи збентежило. Відверто кажучи, то я працюю, що називається «за кадром», тож особливо косметикою не користуюсь, пудра та губна помада, це майже все, брова свої натуральні, очі не підмальовую.

-      У мене немає, не користуюсь, - я відповіла їй.

 І тут актрису охопила паніка.

-      Немає! Що ж робити! З таким обличчям, нікуди не вийдеш!

Я трохи відчинила двері та подивилась, в дзеркалі мені відобразилося красиве обличчя актриси, з гарним макіяжем, з гарно підведеними очима, але брів на цьому обличчі не було. Як в історичних драмах, не вистачало ще зуби пофарбувати в чорний колір, то прямо на мене дивилось би обличчя принцес з епохи «Хеі-ан».

-      А олівець для креслення не підійде, у мене є 3В?, - запитала я.

-      Ні, олівець для креслення не годиться, - відповіла вона.

-      Що ж робити? В цей час, магазини вже закриті. Може сходити до жінки консьєржа та запитати у неї, - тільки я висловила таку думку, як раптом актриса сказала:

-      Візьми запали сірник.

Я зробила так, як вона мені наказала.

-      Як тільки трохи прогорить, загаси його, головку відламай, а те що залишиться стане олівцем для брів, - пояснила далі вона.

Як то кажуть, і в найгіршій ситуації завжди є вихід.

Десь біля десяти сірників, один за одним, я запалювала та гасила, з зітханням передаючи їх актрисі.

-      Здається трохи перемалювала,- через деякий час промовила актриса, - тепер я майже, як народний казковий герой «Кін-Таро».

І справді, намальовані чорні брови виглядали дуже героїчно та нагадували «Кін-Таро», але до обличчя актриси, та до волосся, пофарбованого в світло каштановий колір, такі брови зовсім не підходили.

-      Ну, нехай вже буде так, це, набагато, краще аніж нічого, - щосили, я підбадьорила актрису.

Все одно, часу, перемальовувати брови, вже не було.

Ми зібрались, та так і поїхали на вечір.

Оце так, актриса вийшла на сцену для привітання. Сама по собі, актриса скромна така людина, голос такий тихесенький, але на цьому вечері, мабуть завдяки бровам «Кін-Таро», її виступ був надзвичайно потужним. Так що я, зі свого місця, їй дуже сильно аплодувала.

Великі гроші в борг не беру, та нікому не даю, що до дрібних грошей, то частенько займаю та запозичую. Такі дрібниці, як носові хусточки, серветки, гребінці, то теж частенько запозичую.

«Запозичити обличчя» - тобто з кимось за когось зустрітися чи замість когось виступити, то такого не було.

«Запозичити розум» - тобто комусь надати пораду, то не така я вже для цього людина. А ось, щодо «Запозичення рук» - допомогти щось зробити, чи «Запозичення вуха» - послухати наболіле, то це іноді буває.

Більше всього мене вразило, коли попросили запозичити панчохи.

Це сталося, десь біля двадцяти років тому, на зупинці перед університетом «Мейджі», де я чекала на свій трамвай. Я якраз поверталась в редакцію з чернеткою від одного письменника. Було вже під вечір, і зараз я вже добре не пам’ятаю, але це було не влітку.

Несподівано хтось назвав моє ім’я, та похлопав мене по плечу. Дивлюся, переді мною стоїть жіночка десь одного зі мною віку.

-      Давно не бачились, оце так, приємно тебе зустріти! – з радістю промовила вона, та назвала своє ім’я.

Тут мені стало трохи соромно, як не старалася, але я ніяк не могла її пригадати. Справа в тому, що через батькову працю, в дитинстві, я десь разів сім змінила школу. Частенько бувало так, що майже менше чверті, мені доводилось ходити в одну і тут ж школу.

Але, я не схотіла показувати, що не пам'ятаю її, та підхопила:

-      Мені теж приємно тебе зустріти!

 Саме тут вона сказала:

-      Будь ласка, позич мені свої панчохи! Ти розумієш, в трамваї за щось зачепилась та розірвала їх, а тут мені треба йти на важливу зустріч, та у такому вигляді ... .

І дійсно, від коліна до самого низу, десь сантиметрів п'ять завширшки, йшла коричнева стріла.

 Я не знала, що і відповісти на це. Може у мене і немає такої вже важливої зустрічі, але все ж таки повертатися в редакцію, яка знаходиться у самому центрі з голими ногами, я теж не хотіла.

 Проте, вона схопила мене за руку, та з силою потягнула вниз під міст до лавки, де вона усадивши мене, сама сіла та почала знімати з себе драні панчохи.

 Слід сказати, що раніше панчохи були трохи вище колін, ніяк тепер – колготками, тому це видовище вдалося. Однак, все ж таки, треба було підняти спідницю далеко вище колін, що викликало у мене почуття незручності. Але, як кажуть, нічого не поробиш, оглядаючись навколо, та на її прикладі я зняла з себе панчохи.

-      Ти дай мені свою візитку, потім я обов'язково їх поверну, - натягуючи мої панчохи на себе, казала вона.

 Закінчивши перевдягатись, вона склала руки як в молінні, поклонилася до мене, швидко піднялася по сходинам та зникла.

 Порвані панчохи я викинула на зупинці в кошик для сміття, та на босу ногу поїхала на працю.

 З того часу, я ніколи її вже не побачила, та нічого від неї так і не почула.

Про автора:

Куніко Мукода (28 листопада 1929 — 22 серпня 1981)

Японська письменниця, сценаристка телевізійних драм, журналістка. Загинула у авіакатастрофі, під час звітної поїздки у Тайвані. Їй було 51 рік.

Довідка:

Період Хеі-ан (794 – 1185).

 Період культурного становлення Японії – розвиток письменності, літератури, зародження аристократії.

«Кін-Таро» - народний казковий герой, який прославився своєю могутньою силою.

Переклад

О.Кушта